Хай вона вже швидше закінчується... (((

археологічне…

Задухою за тісним склопакетом
То маюся, то лаюся, – тону...
Дахи-невдахи, дротяні тенета,
Ніяк не зловлять нечітку луну.
Примарні лінії, і нестабільні стани,
Несвоєчасна кава уночі...
Блаженне небо, знову невблаганно
Холоне, і так зоряно мовчить.
Закреслюю розхристані рядочки...
Слова – законсервований розкоп.
Я б узялася, та зима відстрочку
Не дасть ні тижня. Запобіжне "стоп!"
Кайданками – на руки і хвилини.
Щоб не іскрило думку від напруг,
Морозами і снігом – заземли-но
І поверховий, і глибинний рух...


***

Кутки − то справжні сховки запустіння,
зерно агресії в царині самоти.
Чекання. Голод. Невагомі тіні
бажання − бути, бачити, могти.

Плетуть павучі лапки пружні скрутні,
у риштувння каверзне сильце −
зимові дні, обридлі та марудні,
спіймать, як мух, і обкарнать тихцем.

Я знаю − як переживу цей спокій
в затишному покутті над столом,
ще й стане мені сили доти, доки
тримає кокон пам'яті тепло.


 Зимова летаргія.

Перехильцем бредуть зимові ночі
Мов чортенята − дні. Агов!
Я не вженусь за вами, та й не хочу...
Як вайлувато сніг пішов...

Залишусь до весни у теплім сховку,
Малим заснулим ведмежам,
Зима бува швидка, мов скоромовка,
Коли доступна Мережа.

За місяць-другий землю розберезить
Безмеживо нових бруньок,
Розборознить поля весняний нежить,
Уплав піде хисткий місток.

Напоїть свіжим вітром п'яно-п'яно,
Здурманить перший-ліпший шлях.
Мереживо рядків сплітати стану
В безмежно інших мережах...


***

Мій ліс дріма, закутавшись в хустинку
біленьку, хутряну, таку пухнасту...
А я сама, між сосен, по коліна
в снігів прошу умовну міцність насту.
Навколо - тиша, тиша, тиша, тиша...
Луна чаїться в кожному заметі...
Лише модрину вітер ледь колише
як те дитя, що спати не вкладеться...